Куди заведе «Слід звіра»? Рецензія на екранізацію твору Ольги Токарчук

Ми запропонували поціновувачці літератури Інні Чорній розказати про враження від  польського фільму Агнешки Голланд “Слід звіра”, який знятий по роману польської письменниці українського походження Ольги Токарчук. Далі її пряма мова.

Я нечасто дивлюся кіно. Не ходжу в кінотеатри, не підписана на Netflix… Хіба випадково щось приверне мою увагу, чи друзі порадять – тим уважніша я до того, що бачу. Деякі речі – бентежать та запам’ятовуються надовго. Так колись трапилася мені трилогія Агнешки Голланд «Три кольори». «Червоний», «Синій», «Білий» – я подивилася всі три частини. Зараз вже не пам’ятаю сюжетів, але загалом вони – про життя, про смерть, про творчість… Про перемогу над собою… Але все це без жодного пафосу, дуже тихо, ошатно – навіть трагедії, невдачі та відчай. Лише кольорові акценти на екрані – як камертони настрою… Я забула багато фільмів. Ці – пам’ятаю.

І от в 2016 році ця ж Агнешка Холланд, але старша на 20 років, знімає фільм-екранізацію роману  Ольги Токарчук – польської письменниці українського походження… До речі, роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих» вже виданий й в Україні – в чудовому перекладі Божени Антоняк. Українським читачам пощастило. А от глядачам, на мою скромну думку – ні.

Куди заведе «Слід звіра»? Рецензія на екранізацію твору Ольги Токарчук

Колись український критик Євгеній Стасіневич зауважив, що екранізацію ми порівнюємо не з книгою, а з фільмом, що кожен створив у своїй уяві… Звідси й стільки нарікань та незадоволення – бо нечасто режисерське бачення співпадає з читацьким. Й тут варто розуміти, що книга й кіно користуються різними засобами, щоб оповідати історію – тому варто в першу чергу дивитися на саму історію. Про що нам розповіли словами? Що саме нам показали? Що за всім цим?

Куди заведе «Слід звіра»? Рецензія на екранізацію твору Ольги Токарчук

Моє враження: книга та фільм розповідають нам зовсім різні історії. Роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих» викликав свого часу багато обурення та дискусій – бо тема незручна. А от фільм Холланд, як на мене – це дешевий трилер з купою грубих штампів. В ньому безжально спрощено все тонке, складне, проблемне, що є в книжці… Навіщо? Якщо Токарчук ставить питання, то Голланд ніби бульдозером штовхає нас до відповідей… Мені соромно, незручно та не вистачає кольорових акцентів!

Куди заведе «Слід звіра»? Рецензія на екранізацію твору Ольги Токарчук

Сюжет й фільму, й книги досить простий. Літня самотня жінка мешкає в безлюдному селищі на Плоскогір’ї, поруч із польсько-чеським кордоном. Більшу частину року в сусідах в неї – лише двоє відлюдників. Один з них – мовчун, інший – браконьєр. Саме його нагла смерть й відкриває низку загадкових й трагічних нещасних випадків, що трапляються з місцевими мисливцями. Пані Душейко переконує всіх, що це тварини мстяться людям – тим, хто безжально та безсенсово їх вбиває. Жінку вважають божевільною та не беруть її слова до уваги… а загадкові смерті продовжуються.

Фінал книжки – сумний. Фінал фільму – або фальшивий, або відсутній… бо остання сцена неможлива, хоч і тішить неуважного любителя хепі-ендів. Я люблю хепі-енди – але не люблю брехню. А в фіналі фільму мені відчутно брешуть…

Та, може, й книжка бреше? Оповідь ведеться від особи пані Душейко – а вона є жінкою вкрай специфічною! Може, й не божевільна, але вірить в астрологію, ховає на власному цвинтарі мертвих тварин, яких знаходить деінде, схильна давати людям імена, що, на її думку, більше їм пасують, пише заяви в поліцію на браконьєрів та відстоює право тварин на гідну смерть…

Саме так! Життя не безкінечне – кому, як не важко хворій жінці це розуміти. Але, на її думку, тварини заслуговують на те, щоб не помирати заради чиєїсь розваги.

І я замислилася: може, оповідачка, як-то кажуть – ненадійна нараторка? І фільм – просто більш тверезий сторонній погляд на реальну історію? Події нібито ті ж самі відбуваються… Та я уважніше придивилася до деталей.

…Ентомолог Борос простягає жінці скляний слоїк, в ньому – жук. «Я знайшов його вже мертвого!» – поспішає повідомити чоловік, ніби не хоче, щоб його запідозрили у вбивстві комахи. В фільмі ж за склом борсається живий жук… Саме з поваги до беззахисного тваринно-комашиного життя проростає симпатія і дружба двох непростих людей – й незрозуміло, чому ця історія перетворилася в фільмі на банальність «поматросив й кинув»?

В книзі діти лише допомагають своїй вчительці клеїти по місту об’яви – в фільмі вони вже з ліхтариками бігають по нічному лісу, розшукуючи її зниклих псів. Так, пані Душейко й справді дивна – але ж не настільки безвідповідальна, щоб наражати своїх учнів на небезпеку прогулянки крізь чагарники, повні пасток!

І нарешті – моторошна кульмінаційна сцена в церкві: ксьондз читає промову про богообраність мисливців (авторка книжки склала її з реальних виступів мисливських капеланів), а посеред церкви, майже перед вівтарем, лежить скривавлена туша впольованого звіра, святково прикрашена – чи то привід для гордості, чи то поганська жертва християнському богові… Ця туша – знов приклад режисерського свавілля, така собі кувалда в голову глядача. В книзі немає трупа – достатньо самих слів, що благословляють вбивство тварин задля втіхи, щоб головна героїня втратила душевну рівновагу.

…Подейкують, що диявол ховається в деталях. Але в них ховається й бог. Диявол дурного смаку – й бог неоднозначності. Моє перше враження не змінилося – перед мною постали дві різні історії… і про першу я не перестаю думати.

А от дешеві трилери я зазвичай швидко забуваю.

Назва роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих» – цитата з Вільяма Блейка. Тіла, поховані в землю, самі стають землею, з них росте  хліб, як нове життя. Фільм Агнешки Голланд в англійській версії зветься лаконічно – «Слід». Слід звіра в людині – це здатність вбивати. Але тварини вбивають лише заради їжі (чи захисту). Людяність же, в свою чергу, полягає в повазі до смерті та вдячності. Прадавні мисливці просили пробачення у впольованих тварин й використовували все їхнє тіло – м’ясо, шкіру, кістки та сухожилки – дякуючи за дар життя.

Якось днями мені трапилася світлина в інтернеті – дванадцятирічна дівчинка на сафарі позує поруч із вбитим жирафом. Під фото – купа обурених коментів. Татусь натомість захищає «сімейні традиції полювання» та право долучати до них свою доньку. Така от собі легітимізована суспільством розвага (добре, хоч не всі від неї в захваті, судячи з реакції). Насолода чужою смертю. Дозвіл на розлюднення…

Важко екранізувати хороші книжки. Не все надається до кіноадаптацій – і тим більшої конгеніальності вимагають від режисерів складні книжки, взяті за основу. Та навіть невдача може обернутися вдачею – якщо хтось після перегляду «Сліду» візьметься прочитати «Веди свій плуг…» І самостійно поміркувати над тим, куди саме веде слід звіра.

І чи варто обирати цей шлях.

Інна Чорна

Раныше  ми розповідали про польский фильм “Боги”(Bogowie)